- Dette innlegget er også tilgjengelig på norsk.
Елін Тофт, Вільна Україна
«Жорстокість з боку Росії неймовірна. Ми не станемо схожими на росіян!»
Наталія Ґоліс, генеральний секретар «Вільної України», не раз чула такі слова від українських воїнів. Йдеться про надзвичайно жорстоке та грубе ставлення російських військ до людей, як до українців, так і до своїх.
Наталія Ґоліс часто буває в Україні з допомогою від «Вільної України»: найважливіше в цих поїздках – зустрічатися з тими, хто перебуває на передовій боротьби. Тут вона отримує інформацію та оцінки з перших вуст, як від офіцерів, так і від солдатів. Нерідко це жахливі історії.
Вони залишають поранених солдатів позаду
– Оператори дронів добре розуміють, що відбувається по той бік лінії фронту. Вони бачать жорстокі злочини росіян: як вони катують, ґвалтують і вбивають тих, кого беруть у полон, чи то цивільних, чи то солдатів, які здаються в полон, – розповідає Ґоліс.
Вона додає:
– Навіть проти своїх вони діють жорстоко. Оператори дронів бачать як покидають російських солдатів, які лежать на землі, корчачись від болю після поранення. Їхні побратими просто переступають через них і залишають позаду. Жодного співчуття. Їм і не дозволяють проявляти співчуття.
– Солдати на російській стороні позбавлені людської гідності як індивіди і є лише маленькою частиною військової машини. Наприклад, солдатів іноді відправляють у штурмові загони. Ідея полягає в тому, що тобі, як солдату, потрібно не вижити, а забезпечити просування вперед. Якщо ти повернешся живим з цієї «мʼясорубки», то ти не виконав свою роботу і тебе розстріляють як дезертира свої ж люди. З таким ставленням ми повертаємося в сталінську епоху.
Вони воюють за наші спільні цінності
Як солдати на українській стороні можуть впоратися з цією жорстокістю і насильством? Як їм самим вистояти у цій жорстокій війні і не бути зрадженими? Наталія Ґоліс багато говорила про це з українськими військовими.
– Вони дуже добре розуміють, що можуть постраждати, і щодня борються, щоб варварство не поширилося на них. Українці зробили вибір і відвернулися від російської культури насильства в бік Заходу. Польсько-британський письменник Джозеф Конрад сказав про це так: Найбільший страх – стати схожим на свого ворога.
– Колись війна закінчиться, і до того часу українці не повинні втратити цінності, за які вони борються. Вони розуміють, що в цій жорстокій війні їм доводиться виживати не лише фізично, але й морально. Вони переживають великий жах, який проносять з собою через усе життя. Водночас вони повинні бути обережними, щоб не зашкодити своєму психічному здоровʼю.
Українські військові зосереджені на евакуації поранених солдатів, на збереженні життів. Це насамперед тому, що їм не можна нікого втрачати, адже кожен солдат і кожен офіцер важливий для війни. Але не менш важливо те, що вони борються проти погляду на людяність, в якому людина не має ніякої цінності.
Турбота про загиблих
– Вони піклуються не лише про поранених солдатів. До загиблих також ставляться з гідністю та повагою», – розповідає Наталія Ґоліс.Раніш
Вільної України Петером Фрьоліхом. Фото: Вільна Україна
е цієї осені з Норвегії доставили вантажівку-рефрижератор, який доставлятиме загиблих українських воїнів додому, до їхніх родин. Зараз машина вже на місці і використовується на фронті.
– Ця машина уособлює боротьбу за цінності, – підкреслює Ґоліс.
– Немає нічого гіршого, ніж втратити когось, кого ти любиш, не маючи можливості поховати тіло і гідно попрощатися. Саме тут зʼявляється питання поводження з пораненими та загиблими солдатами. До них виявляють повагу навіть тоді, коли їх приносять додому в домовині. Родинам важливо знати, що якщо трапиться найгірше і їхня близька людина загине на фронті, вона обов’язково повернеться.
Нас зустрічають з радістю та ентузіазмом
Наталія Ґоліс нещодавно повернулася з однієї зі своїх численних поїздок до України. Що більшість людей думають про війну?
Єгор Соболєв та Наталія Ґоліс. Фото: Вільна Україна
– Я вважаю, що люди все ще оптимістично налаштовані і мають надію. Однією з причин цього є те, що про солдатів турбуються: вони герої і про них піклуються, коли вони поранені. У той же час, серед населення відчувається втома, і це легко зрозуміти. Люди, які живуть далеко від лінії фронту та у великих містах насправді більше втомилися від війни, ніж ті, хто живе ближче до фронту. Можна уявити, якби ми жили у великому місті на півдні Норвегії, а війна відбувалася б у Фіннмарку: чи змогли б ми з нею впоратися? Можливо, ми б втомилися від постійних обстрілів і подумали, що краще б війна закінчилася. Це зрозуміло: у людей є своє життя, про яке треба дбати, і повсякдення, яким треба розпоряджатися. Перебувати в цій боротьбі – це дуже важко.
На питання, як зустрічають Вільну Україну, відповідь проста:
– З радістю та ентузіазмом! Солдати та офіцери наголошують, що обладнання, яке ми привозимо, рятуватиме життя, –розповідає Наталія Ґоліс. Вона додає:
– Коли ми їдемо з Норвегії в Україну, ми демонструємо, що вони не такі, як росіяни. Ми доводимо їм, що вони мають велику цінність: Ми беремо цілий тиждень відпустки від школи, роботи, сімʼї та друзів і їдемо 3000 кілометрів. Ми для них – сусіди, європейці і близькі люди. Ми дивимося їм в очі і усвідомлюємо боротьбу, яку вони ведуть за нас. Це також сприяє психічному здоровʼю. Вони повинні знати, що за ними стоять люди в Європі.